– Ваше Високопреосвященство, Христос Воскрес! Дозвольте відразу подякувати Вам за те, що, незважаючи на свою зайнятість, Ви погодилися дати інтерв’ю нашому виданню на тему, яка зараз турбує наше суспільство. Всім відомо, що на розгляд Верховної Ради України запропонований законопроект про заборону абортів за соціальними показниками. Даний проект підтриманий представниками релігійних спільнот України. Яке Ваше особисте ставлення до цієї ініціативи?

– Воістину Воскрес!
Подібна ініціатива може викликати тільки повне схвалення і солідарність, якими б громадськими силами вона не була зроблена. Ставлення Православної Церкви до абортів однозначне – це гріх дітовбивства, найстрашніше, що тільки можуть зробити батьки по відношенню до своєї дитини.
Ось що говориться з цього приводу в Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви: З найдавніших часів Церква розглядає навмисне переривання вагітності (аборт) як тяжкий гріх. Канонічні правила прирівнюють аборт до вбивства. В основі такої оцінки лежить переконаність у тому, що зародження людської істоти є даром Божим, тому з моменту зачаття всяке посягання на життя майбутньої людської особистості злочинно.

– Але ж кажуть, що введення заборони на вчинення абортів є посяганням на права жінки …

Будь-яке право одного закінчується там, де починається право іншого.
і тут слід строго підкреслити повноту відповідальності не тільки жінок, а й чоловіків, іноді з вини яких жінка змушена піти на цей відчайдушний крок.
Так звана свобода вибору непорівнянна з безцінним даром життя, яким наділена Творцем кожна людина з моменту зачаття. Адже у всіх інших випадках суспільство засуджує будь-яке посягання на людське життя. Чому ж в цьому випадку робиться виняток?
Визнаючи право на вчинення аборту, держава і суспільство вносять червоточину нелюдяності і аморальності в основні принципи свого буття. Але і крім моральної сторони питання, необхідно сказати про інші загрози для життя нашої держави, населення якого зменшився на кілька мільйонів чоловік і продовжує стрімко скорочуватися. Мова йде вже про вимирання нації. І одна з головних причин цього – саме аборти.
Крім прямого впливу на скорочення чисельності народу України, аборти мають і непрямі негативні наслідки. Йдеться про психічне і фізичне здоров’я матері, якому завдається непоправної шкоди. Найчастіше наслідком одного або декількох абортів стає повна нездатність жінки до подальшого дітородіння. Та й саме суспільство, яке визнає право матері на вбивство перебуває в її утробі немовляти, не може бути цілісним і здоровим, не може мати твердих моральних основ свого існування, а тому неминуче приречене на неухильну деградацію і вимирання, що ми з жалем і спостерігаємо сьогодні.

– Чи не станеться так, Владико, що з введенням заборони, як це часто буває в нашому житті, ті, хто збирався зробити аборт, все одно будуть здійснювати своє бажання, тільки вже незаконним шляхом? Які потрібно вжити заходів державі, щоб цей закон не став каменем спотикання в зведенні вибору людини? І що має лежати в основі такого рішучого кроку суспільства і керівництва країни?
Найголовніше, чого ми всі, громадяни України, доб’ємося прийняттям даного закону – це зняття з держави і суспільства в цілому тяжів над ними довгі роки важкого тягаря причетності цього страшного гріха і моральної відповідальності за його широке і безкарне поширення.
А з приводу міркувань про те, що, мовляв, бажаючі зробити аборт все одно знайдуть незаконні шляху до досягнення мети, то така логіка абсолютно хибна. В такому випадку, не треба і наркотики забороняти – адже завжди знаходитимуться шляху до їх нелегальному розповсюдженню, не треба забороняти і хабарництво – бажаючі дати або отримати хабар будуть винаходити все більш витончені способи обійти закон, і так далі.
Чи не про це нам треба думати, а про те, як уберегти часто ще мало що зрозуміле молодих людей, майбутніх матерів і батьків, від непоправного кроку. Для цього важливі не тільки заборонні заходи (які, безумовно, повинні мати місце, в тому числі, і щодо безчесних лікарів, якщо такі будуть зневажати закон), а й роз’яснювальні, і заохочувальні. Потрібна масштабна соціальна позиція суспільства і цілеспрямована державна програма по вихованню в народі, особливо у молодого покоління, таких духовних і соціальних цінностей, як сім’я, материнство, благоговіння перед безцінним даром життя. Необхідно прищеплювати молоді почуття відповідальності за свої діяння, за долю сім’ї, народу і країни.
Канонічна Українська Православна Церква робить все, щоб розвивати і затверджувати ці вічні цінності, як частини християнської системи життєвих координат в середовищі нашого народу.Але, на жаль, Церква на сьогоднішній день не володіє тими потужними інформаційними можливостями, які має держава. Необхідно, щоб держава в союзі з усіма здоровими силами суспільства і, перш за все з Українською Православною Церквою, яка є тією Церквою, до якої споконвіку належав український народ і яка сьогодні охороняє його вікові духовні традиції, зайнялися здійсненням цілеспрямованої політики по боротьбі за цінності сім’ї і материнства , починаючи від шкільної лави. Якщо все ми не поставимо перед собою такої мети – значить, суспільство наше не зможе вирішити ні моральних, ні державно-політичних, ні економічних завдань, що стоять перед ним. Воно стане у всіх сенсах безплідним.

– Ваше Високопреосвященство, Ви згадали про діяльність Церкви по боротьбі за цінності сім’ї і материнства. Що робиться в цьому напрямку в Одеській єпархії, і яка проводиться просвітницька діяльність?
У нашій єпархії з мого благословення з 2009 року діє православний просвітницький медико-психологічний центр Життя, очолюваний прекрасним пастирем, батьком сімох дітей, кліриком Одеської єпархії, протоієреєм Андрієм Коробчуком. У Свято-Успенському кафедральному соборі відбуваються постійні молебні про народження і порятунок дітей, що збирають вже сотні віруючих. Інформація про діяльність центру Життя поширюється в усіх храмах Одеси.
Діяльність центру досить обширна, назву лише деякі її напрямки. Проводяться щомісячні просвітницькі акції Постав свічку !, що здійснюються прямо на вулиці біля входу в храм, які викликають величезний інтерес у молодих одеситів і в ході яких проводиться роз’яснювальна робота з невоцерковлені людьми. Працює телефон довіри для кризових вагітних, позмінне чергування на якому здійснюють 16 консультантів. Ведеться інтернет-консультування. Організовано склад речовий і гуманітарної допомоги вагітним з малозабезпечених сімей – допомога у 2011 році надано 80-ти дівчатам. Центр проводить видання і розповсюдження листівок, розміщує рекламу на транспорті, привертає волонтерів. Також в центрі нужденним надають допомогу кваліфікованих фахівців: психолога, лікаря і священика. Налагоджено співпрацю з цілим рядом одеських аптек.
Дуже важливо відзначити, що в 2011 році воістину подвижницькими працями співробітників центру Життя 25 вагітним дівчатам з малозабезпечених і неблагополучних сімей, а також матерям-одиначкам була надана систематична духовна, психологічна та фінансова підтримка на протязі всього періоду вагітності, в результаті чого багато хто з них відмовилися від початкового наміру вчинити аборт. Діяльність центру Життя відзначена багатьма нагородами, а недавно письмову подяку єпархії, керівнику і співробітникам центру висловив голова Синодального відділу з церковної благодійності та соціального служіння Руської Православної Церкви єпископ Смоленський і В’яземський Пантелеїмон.
Але ще і ще раз повторюся: зусилля однієї тільки Церкви і православних волонтерів недостатні для того, щоб в масштабах всієї країни змінити ситуацію. Ми чекаємо, що держава зробить нарешті крок на захист священного дару життя, крок, який може стати початком шляху від краю безодні до відродження нації.

Ваша Святосте! Ваше Блаженство!
Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Богомудрі архіпастирі учасники освяченого Архієрейського Собору Руської Православної Церкви!

Цей Собор єпископів – перший архієрейський собор XXI століття.
Виклики часу, завдання стоять перед Православ’ям в державах – колишніх республіках Радянського Союзу і в усьому світі спонукають нас, на початку століття і тисячоліття обговорити нагальні питання життя церкви в умовах, що змінюються зовнішнього обговорення.
Однією з головних тем для обговорення на нашому Соборі, безумовно буде тверде стояння в Православ’ї в сучасних умовах.
Ця тема найбільш важлива, найбільш актуальна.
Ми православні люди протягом всієї історії християнства завжди були відповідальні за чистоту науки Христа. Наша свята Церква є берегинею чистої неушкодженою істини Божественного вчення.
Сутність християнства і Церкви – в Царстві Божому. Церква затверджується на землі силою віри і християнського знання, силою таїнств, молитви, церковної організації, силою моральної творчого життя і християнським ставленням до світу.
Якщо ми живемо по-християнськи, якщо заглиблюємося в сенс православної християнської життя всією душею і всією думкою, то наша православна віра є основою життя, основою ведення.
Дяка Господу, в наш час Православна Церква отримує нові можливості посилити свою понадчасову місію. У цьому контексті головною і основним завданням нашої Церкви є не стільки місія зовнішня, скільки місія внутрішня.Зміцнення і захист Святого Православ’я будуть успішні лише в тому випадку, якщо ми самі будемо в усьому православними християнами і не тільки словами, але життєвим прикладом будемо виявляти справжній образ Православ’я.
Наші головні зусилля необхідно спрямовувати, насамперед, на власну паству, і особливо на молодь, зберігати в огорожі нашої Російської Православної Церкви чисту і неушкоджену Істину Божественного Христового Вчення. Необхідно пам’ятати, що цього ми не досягнемо пристосуванням до сучасної, часто лукавою, життя, поступаючись віковими принципами євангельського вчення, церковними правилами та постановами і споконвічними нашими благочестивими звичаями і традиціями.
двояке благодатним рушійною силою повинен володіти пастир бажає мати успіх в справі зміцнення внутрішнього духовного життя Церкви. Сила ця – любов; любов до проповідує їм Божественного вчення про спасіння і – любов до яку годує їм пастви.
Нинішній час загрожує нам реальною небезпекою лукавою підміни справжнього вчення про спасіння, хибним вченням, підміною істинного Православ’я – лжеправославіем.
На архіпастирям, пастирям, ченців і мирян нашої Святої Церкви лежить святий і відповідальний обов’язок – перейнятися духом справжнього Православ’я.
Для цього необхідно, перш за все, пам’ятати, що Православ’я це не одні лише красиві слова, не одне лише благоліпно обставлене богослужіння в храмі, прикрашеному добре написаними іконами древнього сенсу і з древніми царственими наспівами, і – навіть не одне лише голе визнання відомої сукупності догматів, холодно і формально сповідують; Православ’я – це життя, життя в Бозі, життя у Христі, життя в правдивої Христової Церкви.
Якщо моральна життя є смиренність, любов, мир, правда, то значення її, як шляху до Царства Божого самоочевидне. Велике значення мають для Церкви жива любов і проповідь істини в її ставленні до світу.
Церква не покликана замикатися в собі, з байдужістю або страхом ставлячись до навколишнього світу. В задумі Божому про Церкви є закваска, яка поступово повинна перетворити весь світ. Православна Церква – воїнство Христове, покликане завоювати людство Христу; вона повинна бути для світу джерелом добра і істини. Всім цим Церква може бути тільки тоді, коли православні християни: архіпастирі, пастирі, ченці та миряни, будуть одухотворені любов’ю до людства, якщо доля інших людей буде їм так само близька, як своя власна.
Хочу підкреслити, що при цьому не менш важлива тверда і ясна віра в Православ’я – в істину християнства і його духовну силу.
Зовнішня життя Церкви надзвичайно багата: можна згадати ще про церковної організації, богослов’ї, богослужіннях, церковному мистецтві, про різноманітних видах діяльності християн і Церкви. Всього цього багатства церковної життєдіяльності можна тільки радіти, гідний похвали всякий, хто зуміє внести в це багатство ще щось нове. Для кожного православного християнина церковно-громадська, храмова, богословська життя є шлях в Царство Боже і прояв його в світі. Однак багатовіковий досвід церковної історії і те, що ми бачимо нині навколо, показує нам, що велика кількість християн бачать у всьому перерахованому не шлях, а саме зміст християнського життя, думаючи, що одна тільки зовнішня побожність, церковна діяльність, або богословські знання, або якості знавця церковного права або церковного мистецтва дають вже право шануватися істинним православним християнином.Це одне з найбільш згубних помилок в церковному суспільстві, прямий шлях до лицемірства. Видимість християнства і репутація церковного людини тут не відповідає реальній релігійності, яка полягає в релігійному житті. У багатьох випадках поняття духовного життя постійно спрощується, особливо серед православних християн, які увійшли до Церкви порівняно недавно. Спрощення доходить до простої зосередженості на релігійному, молитовно-аскетичної стороні життя або особливо скрупульозному виконанні умовних приписів церковної етики. Апостольське розуміння духовності полягає в постійному вихованні в собі моральної чистоти, любові і істини життя в благодаті і у Христі. Часто церковно-суспільні організації, церковні громади очолюються людьми, в яких немає духовності, і саме за такими людям судять про Православ’я. Це коло церковників посилено підтримує погляд, що люди рятуються тільки зовнішнім благочестям і послухом, рідше додаючи до них і церковну культуру. Так вчили і книжники і фарисеї. Християнське і, особливо, православне фарисейство, це жорстоке образа Господа Ісуса Христа, розп’ятого древніми фарисеями.
Сенс і сутність Святого Православ’я в дійсному з’єднанні з Богом і людьми у Христі, що рівносильно життя в любові та в правді; все інше лише шлях до скарбу Царства Божого.
Дорогі учасники Архієрейського Собору!
Свята Православна Церква вчить нас радіти усякою радістю, якщо вона не базується на зло.Слава Богу, якщо хто щасливий на землі! Аби йому не впасти в самовдоволення і забуття, що поруч з ним є нещасні; аби повірити в міцність свого щастя, бо на землі все неміцно. Весь світ не в змозі погасити ту радість про Господа, радість нового життя в любові та в правді, радість безсумнівною надії на майбутнє торжество правди, яка відкривається істинним чадам Церковним в Царстві Божому.
Однак світ сповнений зла. Неодноразово, під час історії людського буття на землі відбувалися жахливі прояви цього зла. Початок ХХ століття – новий сплеск, вулканічне виверження диавольского зображення зла, прояв гріха вбивства в новому образі – терору. Остання обставина 1 вересня 2004 року в Беслані підтвердження цьому.
Ми сповідуємо, що першопричина зла в свободі без віри і любові. Зло завжди спочатку є актом злої волі. Сенс таких дій полягає, перш за все, в запереченні, відокремленні, ворожнечі, презирство, ненависті. Кожен злий акт залишає слід в нашій природі, спотворює і отруює нас; спотворену природу ми отримуємо від наших батьків і предків. Більш того, все середовище, в якій ми живемо (суспільне життя, культура, звичаї) вже пройняті злом. Людина народжується в злому світі і своїми особистими гріхами збільшує зло. Оскільки зло вражає саму природу людини, воно – зло, є хвороба, по суті, смертельна хвороба, тому, що людині загрожує від зла тілесна і духовна смерть.
В глибині зла завжди лежить гординя, свідомість себе винятковою цінністю і презирство до інших; від гордості себелюбство: турбота тільки про себе, підпорядкування всіх своїм інтересам; якщо гордість і егоїзм зустрічають опір, в людині виникає ненависть; від ненависті прагнення до руйнування і вбивства.
Наш Архієрейський Собор зобов’язаний перед Богом і Церквою дати відповідну оцінку того, що відбувається в світі гріховного повені зла, пожежі ненависті, який охоплює все більше і більше людей на землі. Господь Сам підказав нам вихід з будь-якого скрутного небезпечного стану життя.«Я є Шлях і Істина і Життя (Ін. 14,6). Тому першим кроком у боротьбі зі злом має бути покаяння, любов до Бога і людей, любов до правди і добра, Господь виводить нас на боротьбу зі злом у людському суспільстві. Байдужість до зла в суспільному і світового життя – це початок розкладання християнського суспільства. Шлях громадської боротьби проти зла майже завжди призводить до необхідності жертви, страждань і, можливо, до смерті.
Якщо ми любимо Бога і людей, добро і істину, ми повинні бути готові до випробувань. Коли ми малодушествуем, ми не позбавляємося від страждань – совість викриває нас, і ми надломлюються. Страх перед злом небезпечніше зла. Зло огидно, але найбільше воно сильно нашим безсиллям. Корінь зла на землі відпадіння від Бога, ворожнеча і брехня. Наша віра дає людству можливість перемогти зло в самому його корені; вона не обіцяє на землі позбавлення від страждань і смерті. У світі є і життя, і радість, але світ хворий злом і приречений до смерті поза Христа.
Шлях Христов необхідний людині, бо він є шлях до життя і радості життя, шлях остаточного подолання зла.
Святителі Церкви Христової!
Нам необхідно на загальноцерковному рівні вирішити ще одну проблему, яка видається важливою в сучасному житті Церкви і суспільства. Мається на увазі питання про ІПН або, як це називається на Україні, «ідентифікаційні коди». Архієрейський собор не може просто відмахнутися від цієї проблеми, оскільки вона хвилює сотні тисяч православних віруючих – чад Руської Православної Церкви, але ж, згідно Послання Східних Патріархів 1848 року, саме народ, що становить Тіло Церкви, і є «хранитель благочестя».
За минулі роки після рішення Синодальної Богословської комісії ситуація кардинально змінилася Держава показала, що навіть в найменшому не хоче поступитися вимогу православного народу. Сьогодні поборники глобалізації в урядах деяких країн Співдружності Незалежних Держав думають, що можуть змусити замовкнути голос Церкви. І хоча б тому для нас питання про ІПН вже став богословським. Потрібно нове рішення в світлі подій останніх років.
Мені неодноразово доводилося повторювати, повторю це і знову: твердження про те, що прийняття зовнішніх знаків, символів, правил поведінки, що нав’язуються організаторами «нового світового порядку», для яких Російська Православна Церква – ворог номер один, не може пошкодити православній людині, є найбільшою помилкою і оманою. Через введення ІПН, «ідентифікаційних кодів», православних християн намагаються втягнути в глобалізаційні процеси, що є неприпустимим. Адже всі ці процеси ведуть до стирання вільної особистості, до знищення незалежності держав, особливо традиційно православних, і, в кінцевому рахунку, до влади єдиного світового уряду, мета якого – воцаріння одноосібного лідера – тобто передбаченого в Одкровенні святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, антихриста.
При соборному розгляді даної проблеми можна врахувати досвід Української Православної Церкви Московського Патріархату, Священний Синод якої в Посланні від 29 грудня 2003 року заявив: «Нинішній процес кодифікації цивільного населення впроваджується в формах, які мають типологічну подібність з обмеженнями апокаліптичних часів» і «царство антихриста НЕ відбудеться без відповідної технічної бази, за допомогою якої він захоче домогтися своїх цілей ».
Ми, як архіпастирі, несемо відповідальність за долю Руської Православної Церкви. На нас дивляться сотні тисяч, якщо вже не мільйони, православних душ. Тому нам необхідно виробити єдину соборну рішення, основоположний документ, який став би керівним як для урядів наших країн, так і, найголовніше, для духовенства і всього віруючого народу, який прагне отримати відповідь на хвилюючі його питання про кодифікацію, та й взагалі про апостасійном глобалізації.
Нам необхідно засудити глобалізацію як антихристиянський явище, що веде до створення в усьому світі єдиного царства антихриста, засудити цифрове кодування людей, як основу глобалізації, засудити впровадження біометричних документів та вживлення мікрочипів в людське тіло, як замах на богозданной свободу людської особистості .
Історична місія Росії – бути Православної Державою і свідчити всьому світу про істину. Не можна допустити, щоб Православ’я використовували як інструмент апостасии. Православний світ повинен відмовитися від участі в будівництві «нового світового порядку».
На мій погляд, ми не повинні залишити без уваги, дати відповідну оцінку і, головне виробити єдине загальноцерковне думку також і про ставлення до інославних світу. Наша паства чекає від нас відповіді на багато гострих запитань. Католицький прозелітизм, активна протестантська антиправославна місія вимагає не просто пильності, а церковного православного однодумності і відповідальності.
Пріоритетним завданням нинішнього Архієрейського Собору Руської Православної Церкви є вирішення питання відновлення єдності нашої Помісної Церкви, встановлення нормальних церковно-канонічних відносин з Російською Православною Церквою Закордоном. Думаю, що ніхто не буде заперечувати необхідність якнайшвидшого подолання цього поділу, що існує майже 80 років. Прагнення до чаєм єдності видно з обох сторін. Господь закликає нас сьогодні «єдиними устами і єдиним серцем» прославити «пречестное і величне ім’я Його», причащаючись від єдиної Євхаристійної чаші. Труднощі, які зустрічаються на шляху відновлення втраченої єдності, не є нездоланними. При обопільній добром бажанні і свідомості величезної відповідальності перед Богом, Церквою, історією можна знайти шляхи вирішення тих чи інших питань, які поділяють нас. А це благе бажання і прагнення, на щастя, є. Сьогодні спільними зусиллями ми знаходимо вихід з положення, що створилося, при чому проблеми при цьому не замовчуються, а відкрито обговорюються. При розгляді наших взаємин ми повинні вказати нашим закордонним побратимам на проблему існування на канонічній території Церкви у Вітчизні єпархій та парафій Церкви Закордонної і, що виникають при такому положенні справ, проблем, які поглиблюють наше поділ. Так, наприклад, на території Одеської єпархії Московського патріархату існує паралельна єпархія Зарубіжної Церкви, з центром в Одесі. Зарубіжний єпископ носить таке ж ім’я, «Агафангел», яким іменується і митрополит Одеський і Ізмаїльський Московського Патріархату, що вносить чималу плутанину.
Єпископ Агафангел (Пашковський), керуючий одеської єпархією РПЦЗ, що має на території Одеської області всього близько п’яти парафій, був висвячений в 1994 році без благословення свя щенноначалія Російської Зарубіжної Церкви архієпископом Лазарем (Журбенко), нині виключеним зі складу РПЦЗ і забороненим у священнослужінні, і єпископом Валентином (Русанцевим), нині позбавленим сану. Після тривалого розгляду заради миру церковного Архієрейський Синод вирішив визнати хіротонію Агафангела (Пашковського). Протягом десяти років цей єпископ відкрито ображає Російську Православну Церкву, називає її безблагодатною, єретичної, радянської. Він вносить збентеження в розум віруючих людей своїми друкованими виданнями, в яких відкрито допускає зловтіха, різні лайки, образливий тон на адресу нашої Церкви.Окремої розмови заслуговує згубна практика прийому єпископом Агафангелом (Пашковським) позбавлених сану, заборонених в служінні за різні гріхи кліриків-перебіжчиків, порушників правил церковного життя – двоєженців, п’яниць, що вступили в «шлюб» ченців, попів-табачників, ченців, вигнаних з монастирів або які залишили обитель через недбайливої ​​життя.
На жаль, до сих пір немає жодного відкритого визначення Первоіріерарха або Синоду Зарубіжної Церкви, який засуджує дії єпископа Агафангела (Пашковського). При розгляді питання встановлення нормальних відносин між двома частинами нашої Церкви прошу мати на увазі ситуацію, що склалася в Одеській єпархії через антиканонічних дій Пашковського і запропонувати Зарубіжної Церкви дати канонічну оцінку діям керівника Одеською єпархією РПЦЗ і зробити все можливе для того, щоб виправити існуючу ситуацію .
Однією з важливих проблем, що розділяють нас є Декларація Заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Староміського) 1927 року. Зарубіжна Церква закликає нас дати канонічну оцінку цього документа і інших дій митрополита Сергія, які зробили спокуса і поділ в церковне життя.
Мені здається, що ми зобов’язані прислухатися до голосу Зарубіжної Церкви, не засуджуючи при цьому особистості Святійшого Патріарха Сергія, керуючого Російською Православною Церквою в умовах найжорстокішого гоніння. Тим більше що належна, на мій погляд, оцінка Декларації вже прозвучала з вуст Святійшого Патріарха Алексія II. Його Святість ще в 1991 році в своїй Заяві, опублікованому в засобах масової інформації сказав: «Декларація ця – частина історії нашої Церкви. Будучи церковним людиною, я повинен приймати на себе відповідальність за все, що було в житті моєї Церкви: не тільки за добру, а й за важке, скорботне, помилкове … Допомогла чи ні ця Декларація нашої Церкви в ті важкі дні – нехай судить історія. Не хотів би виносити оцінку цим діям митрополита Сергія. В ту ніч ми могли б лише плакати разом з ним. Настільки можна судити, йому була запропонована «альтернатива»: або підпис або розстріл декількох сот єпископів, які перебували вже під арештом … Та біль, яку випробував він тоді, почасти живе і понині в моєму серці … Але дивлячись з сьогоднішнього дня або просто з точки зору історичної правди, ми бачимо, що заява митрополита Сергія, звичайно, не можна назвати добровільним, бо йому, що знаходився під страшним тиском, довелося заявляти речі, далекі від істини, заради порятунку людей.Сьогодні ж ми можемо сказати, що неправда замішана в його Декларації … Трагедія митрополита Сергія була в тому, що він намагався «під чесне слово» домовитися з злочинцями, дорвалися до влади … Декларація – це дуже складне сторінка нашої історії … Але сьогодні ми цілком в змозі заявити, що не ця Декларація є основою сьогоднішніх відносин Церкви і держави … Ми маємо моральне право сказати, що не керуємося нею … у людей же, яким ці поступки, мовчання, вимушена пасивність або вираз лояльності, що допускалися церковним очолюванням в ті роки, завдавали біль, – у цих людей, не тільки перед Богом, але й перед ними, я прошу вибачення, розуміння і молитов »(ЖМП. 1991 року, №10, с. 5-6).
Ця заява Первосвятителя наше Церкви могло б лягти в основу нашого соборного визначення, що дає оцінку Декларації 1927 року і деяких дій Заступника Патріаршого Місцеблюстителя, які внесли збентеження в церковне середовище. Дуже важливим моментом на мій погляд, є внесення в соборний документ, якщо такий буде прийнятий, слів покаяння, як це зроблено в заяві Його Святості. Це зможе вилікувати нашу загальну церковну рану.
Іншою проблемою, бентежить не тільки Руську Православну Церкву Закордоном, але більшість пастирів і пастви Церкви у Вітчизні є участь представників нашої Церкви у Всесвітній раді церков, екуменічні молитви з єретиками, що строго заборонено канонами Святої Церкви. У зв’язку з цим дозвольте внести на розгляд нашого Архієрейського Собору пропозицію про повний вихід Російської Православної Церкви Московського патріархату з т.зв.Всесвітньої ради церков і припинення практики екуменічних молитов, як невідповідної духу Православ’я.
Перед усіма нами, дорогі побратими у Христі, архієреї Церкви Божої, варто сьогодні питання: що нам дорожче: спокушає нас і нашу паству помилковий екуменізм чи єдність Церкви? Перестанемо ж порушувати закони і вводити в спокусу пастви. Приймемо раз і назавжди соборну рішення в дусі Вселенських Соборів і святих отців, що засуджує спільне моління з інославними і просимо Господа прощення у народу Божого за те, що допускали таку практику. Цим ми не тільки відновимо, але зміцнимо єдність нашої Російської Православної Церкви. Ваша Святосте, Ваше Блаженство, високоповажні архіпастирі Церкви Божої! Наш Архієрейський Собор усіма своїми рішеннями і відозвами повинен утвердити думку про те, що істинно-віруючі православні християни, справжні члени істинної Церкви Христової повинні знати, і ніколи не забувати, що Церква, це не звичайна людська світська організація, на зразок інших земних організацій і людських товариств, це не просте «зібрання віруючих», а єдиний цілісний організм, одухотворяє благодаттю Святого Духа, що обіймає собою, як Церква, войовничу на землі, так і Церква, торжествуючу на небесах. Церква це таємниче Тіло Христове, Головою якого є Сам Спаситель світу, що дав їй велике обітницю: «Созижду Церкву Мою і сили адові не переможуть ея» (Мр.

Дай Бог, щоб голос нашого Архієрейського Собору дійшов до сердець всіх православних християн в наших країнах і в розсіянні сущих, щоб ще міцніше об’єднати їх навколо Матері нашої – Руської Православної Церкви. Ми незаперечно віруємо, що наша Церква – Церква істинна і рятівна. Вона свято зберігає неушкодженим Святе Письмо і Святе Передання, непогрішна і ніколи не може відступити від істини, бо вона сама по вченню Слова Божого, є «Стовп і твердження істини» (1Тім.3,15).

Ваші Високопреосвященства, Преосвященства, дорогі отці, брати і сестри, учасники XII Всесвітнього російського народного собору!

Коли ми заводимо мову про православної російської молоді, про наше майбутнє, перш за все, ми повинні потурбуватися про те, яку спадщину ми залишимо прийдешнім поколінням наших співвітчизників. А для цього нам самим потрібно відповісти на питання: яке то безцінний спадок, який ми отримали від наших великих предків, від святих отців і подвижників благочестя – спадщина, заповідане Самим Христом Спасителем?
Це найбільше спадщина, це Божественне скарб – єдність нашої святої Руської Православної Церкви. Його крізь століття, крізь тісноту і скорботи, пронесли великі ієрархи і преподобні отці, благовірні царі і князі, праведні мужі і дружини, одним словом, весь благочестивий російський народ. І це єдність, збережене в минулому великою ціною, має бути збережено і нами для майбутніх поколінь, бо тільки в церковну єдність є надія для майбутнього нашої неподільної Святої Русі. Без єдності Російської Православної Церкви немислимо саме існування такого поняття як Свята Русь, без нього втрачає сенс і наш захід – Всесвітній російський народний собор, оскільки соборність Русского мира грунтується, при будь-якій зміні політичних умов, на церковну єдність. Відмова від нього став би відмовою від православного майбутнього для наших дітей, від покладеної Самим Богом на Русь вселенської провіденціальної місії, сприйнятої від Візантії, сповіщення великим старця Філофея, а потім і багатьма іншими угодниками Божими, яких Господь посилав на Руську землю.
Сьогодні нам всім: ієрархам, духовенству, богословам, мирянам, церковної молоді – необхідно докласти всіх зусиль для запобігання страшної загрози, що нависла над єдністю нашої Матері – Російської Православної Церкви. На Україні ворожими канонічному Православ’ю силами поставлена ​​не теоретична, а практична задача – вже в поточному році відколоти Українську Православну Церкву від Московського Патріархату, відірвати мільйони православних українців, росіян, молдаван та представників інших народів, що населяють Україну, від вікової спільності церковної і цивілізаційної долі з народом Великої Росії, остаточно і безповоротно посварити наші народи.
Ставиться мета, з одного боку – знищити єдино канонічну на Україні Українську Православну Церкву Московського Патріархату і Православ’я на українській землі, з іншого боку – нанести нищівний удар по Російської Православної Церкви як утримує, яка не тільки в зовнішньому світі, але навіть усередині Вселенського Православ’я є охоронницею непошкоджених святоотеческих підвалин, традицій і канонічних норм, позбавити її того благодатного впливу на глобальні процеси, що вона має сьогодні. Адже відрив Української Православної Церкви від Московського Патріархату – це розкол Російської Православної Церкви практично навпіл. І не тільки в кількісному сенсі. Такий розкол пройде по самій душі народної.
Як можна охарактеризувати те, що відбувається зараз на Україні? Здається, що ніколи ще море людської житті не здіймає так високо свої взбушевавшіеся хвилі, прагнучи захлеснути в темряві безодні беззаконня народну душу. Ніколи ще ворог Неба і Церкви – диявол, «шукаючи, кого б пожерти» (1 Пет. 5. 8), не погрожував своїми страшними силами єдності церковному і не отруював своїм смертним диханням всесвіт, як в наші дні.
В сьогоднішнє буремні часи розколів і негараздів, коли темними хмарами человеконенавістной політики затягнуте благодатне сонце церковного життя на Україні, коли знову робляться спроби послабити Церква через створення штучної автокефалії, через побудову «церкви» без Церкви, через наклепницькі статті в пресі, в просторі інтернету, через заклики до заперечення вікових традицій, можновладці влади знову не дають нам спокою зі статусом Української Православної Церкви Московського Патріархату в православному світі.
у тих, хто прийшов до влади націоналістичних кіл викликає алергію і напади ненависті саме поминання імені Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі за богослужінням. Християнським чи почуттям є подібна ненависть? Що це за «Помicна Церква», в основу якої закладені злість і нетерпимість? І до кого – до московських Первосвятитель, серед яких святі Патріархи Іов, Гермоген і Тихон!
До чого це прагнення? До пагубному для Православ’я відділенню? Таким питанням задаємося не тільки ми. Його ж задавав в 1918 році митрополит Київський і Галицький священномученик Володимир (Богоявленський), коли націоналістичні сили, родинні сучасним, намагалися розколоти єдність православного народу України з Російською Православною Церквою.Вслухаємося і сьогодні в слова свідка Христового і великого ієрарха:
«Для нас страшно навіть чути, коли говорять про відокремлення південно-російської Церкви від єдиної Православної Російської Церкви … Не з Києва чи йшли проповідники Православ’я по всій Росії? Серед угодників Києво-Печерської лаври хіба ми не бачимо тих, хто прийшов сюди з різних місць Святої Русі? Хіба православні Південної Росії не працювали по всіх місцях Росії, як діячі церковні, вчені і на різних інших теренах і, навпаки, православні Півночі Росії не воювала чи також на всіх теренах в Південній Росії? Чи не спільно чи ті й інші творили єдину велику Православну Російську Церкву? Хіба православні Південної Росії можуть дорікнути православних Північної Росії, що останні в чому-небудь відступили від віри, або спотворили вчення віри і моральності? Ні в якому разі … До чого ж прагнення до відокремлення? До чого воно приведе? Звичайно, тільки порадує внутрішніх і зовнішніх ворогів. Любов до свого рідного краю не повинна в нас заглушати і перемагати любов до всієї Росії і до Єдиної Православної Російської Церкви ». Таке враження, що ці слова священномученика митрополита Володимира (Богоявленського) вимовлені в наші дні.
У православного народу України подив і справедливий протест викликає грубе втручання у внутрішні справи Церкви деяких видних державних діячів, які порушують Конституцію країни і прагнуть, всупереч волі народу, «об’єднати» Українську Православну Церкву з розкольниками-філаретівцями і іншими, а насправді – розчинити Православ’я в псевдоцерковних організаціях, узаконити беззаконня.З Української Православної Церкви намагаються зробити кишенькову, політичну Церква, яка буде підтримувати нагнітається на Україні певними силами антиросійську істерію.
З огляду на тривожний хід розвитку подій, нам слід як ніколи тісно об’єднатися і дати відсіч ворогам Церкви і гідно вести корабель церковний шляхом миру серед моря бурхливих пристрастей, наклепу і людської злоби, зберігаючи богозаповіданої єдність Руської Православної Церкви на всій її канонічній території. Будь-яка спроба відділення Української Православної Церкви від Російської Православної Церкви, ким би і коли вона ні робилася, завжди була і буде розколом, причому не в образному, а в прямому, канонічному, сенсі слова.

Захистимо ж православну віру від навали чужинців, від вовків в овечій шкурі – від лжебратії, від розкольників, накликали на себе анафему і погибель. Завжди будемо пам’ятати слова Святого Письма: «стійте й тримайтеся Перекази, яких ви навчились чи то словом, чи нашим посланням» (2 Сол. 2. 15). Міцно будемо тримати корогву Православ’я, яку ми зобов’язані передати цілу і неушкоджену в руки молодого покоління православних християн. Єдність церковне – це те майбутнє, на підставі якого, вірю, наша молодь відродить єдність і велич Святої Русі. І до цієї місії ми повинні вже зараз готувати молоді паростки Древа Церковного.

Складна політична ситуація в Україні відбивається і на життя Церкви. Православна Церква – найпотужніша об’єднуюча сила слов’янських народів проходить серйозні випробування в країні – колиски християнства на Русі. Державною владою України Українська Православна Церква Московського Патріархату поставлена ​​перед серйозним вибором: відокремитися від Московського Патріархату і стати автокефальною помісною церквою України або перейти на становище гнаної і переслідуваної релігійної організації. Ситуація ускладнюється тим, що в Україні вже давно діють ще кілька організацій, що іменуються себе православними церквами України та підтримуваних владою країни. «Російський Будинок» зв’язався з одним з найавторитетніших і найвпливовіших ієрархів УПЦ МП митрополитом Одеським і Ізмаїльським Агафангелом

– Владико благословіть! Спасибі, що погодилися дати інтерв’ю. Ми в Росії уважно стежимо за ситуацією, яка складається в Українській Православній Церкві останнім часом. Розкажіть, будь ласка, читачам нашого журналу про становище Православ’я на Україні.

– Я думаю, читачам добре відомо, що УПЦ МП – найчисленніша конфесія в Україні, кількість приходів якої (11000) набагато перевершує число громад так званих «УПЦ КП» ( «Київський Патріархат» – прим. ред.) або «УАПЦ». Ті, хто сьогодні знаходяться при владі, прагнуть остаточно знищити духовну єдність братніх народів – російського і українського, єдність Святої Русі. Вони прекрасно розуміють, що створити з України вороже Росії держава неможливо, не розірвавши зв’язок Української Православної Церкви, що є душею народу, душею культури і історії України, з Московським Патріархатом. Тому останнім часом особливо активізувалися спроби державного апарату України втрутитися в життя канонічної Церкви, нав’язати їй розрив з Матір’ю – Російською Православною Церквою. Якщо раніше такі спроби робилися шляхом створення паралельних УПЦ розкольницьких лжецеркви, то сьогодні ми маємо справу з абсолютно новим, небаченим за масштабом і зухвалості, сценарієм – нав’язуванням самій УПЦ т. Н. «Канонічної автокефалії». Відділення від всієї повноти РПЦ має привести, за їхніми планами, до розриву тисячолітньої загальної церковної долі двох братніх православних народів.З УПЦ хочуть зробити кишенькову, політичну Церква, яка слухняно буде проводити в життя русофобську, антиправославної політичну лінію тих, хто нав’язав їй згубний відокремлення.


– Ваша думка про це «новому курсі »політичного керівництва країни.
– Нинішнім державним керівництвом України поставлено завдання: за всяку ціну добитися «автокефалії», відриву УПЦ від Московського Патріархату вже в 2008 році. Місцевим адміністраціям дана команда продавлювати курс на автокефалію УПЦ. Виявляється сильний тиск на священноначаліє УПЦ МП, на єпископат. У хід йдуть як щедрі обіцянки, так і загрози, шантаж. Готується розправа над найбільш активними прихильниками церковної єдності, як серед духовенства, так і серед мирян. Робиться все, щоб не допустити нормального функціонування тих громадських організацій, які відкрито протистоять загрозі нового розколу.
У той же час, нам намагаються нав’язати «діалог» з розкольниками з т. Зв. «Київського патріархату», «автокефальної церкви». Вони звернулися до Архієрейського Собору нашої Церкви з «посланнями», в яких сміють ще ставити умови такого «діалогу» – відділення від ненависного їм Московського Патріархату. Це люди, абсолютно позбавлені Духу Христового, Духа Євангелія, одержимі ненавистю до Москви, до всього російського, в корені всіх їх поглядів лежить єресь етнофілітізма. І нас намагаються змусити «вважатися» з такими поглядами розкольників? А в перспективі, грубо зламавши будь-який опір, об’єднатися з ними в лоні якоїсь «єдиної соборної помісної української церкви».Нас вже зараз намагаються змусити піддати ревізії всю церковну історію, тисячолітню традицію Російської Православної Церкви. Останній приклад – то неймовірний тиск, який чиниться на священноначалля УПЦ МП з метою змусити переглянути накладену РПЦ анафему на клятвопорушника і зрадника Мазепу. І це приурочується до державних урочистостей з нагоди 300-річчя укладення нововинайденого «україно-шведського» союзу. Частиною цих урочистостей і є створення офіційного культу Мазепи.
– Як Ви прокоментуєте прагнення окремих ієрархів УПЦ до автокефалії?
– Не можу охарактеризувати це інакше, ніж сервілізм ( «прислужництво» – прим. Ред.). Якщо таке прагнення у деяких єпископів УПЦ дійсно є – то це згубне явище, це не розуміння того, що таким чином розриваються тисячолітні узи єдності, розривається збережена нашими предками в умовах страшних гонінь єдина духовна традиція. Ті, хто кажуть, що автокефалія призведе до об’єднання з розкольниками, до зцілення розколу, обманюють себе і інших, здійснюючи страшну підміну. Адже вони говорять про єдність, а, насправді, проповідують розрив з Матір’ю-Церквою. Ніякого «об’єднання» з «УПЦ КП» або «УАПЦ», згідно з святим канонам, не може бути. Може бути лише приєднання розкольників до канонічної Церкви. І для цього не Української Православної Церкви слід виконувати умови схизматиків і націоналістичних політиканів, розриваючи священне богозаповіданої єдність з Російською Православною Церквою, а самим розкольникам необхідно зі смиренням прийняти вчення, практику і церковний устрій Матері-Церкви. В результаті «автокефалії» відбудеться не подолання розколу на Україні, але створення нового розколу, бо народ Божий, вихований на святоотецької традиції, неушкодженою берегинею якої є РПЦ, ніколи не зверне уваги на жоден відділення від неї. Всі єпископи і духовенство УПЦ повинні пам’ятати, що вони прийняли благодать хіротонії від РПЦ, що в ній вони принесли архієрейську або священичу присягу.
– Владико, ми підійшли до дуже важливого питання: чому автокефалія Української Православної Церкви, її відділення від Російської Православної Церкви є неприйнятною для народу Божого?
– У Православній Церкві все грунтується не на волі політиків, які не на державній або політичної доцільності, одним словом, не на стихіях світу цього, а на основі Святого Письма і святих канонів, на вченні святих отців і їх традиції. «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі», – така молитва самого Спасителя світу Господа нашого Ісуса Христа. В унісон їм звучать золоті слова Предстоятеля УПЦ МП Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира, які я часто згадую: «Розділяючий завжди втрачає». Не можна забувати і той найважливіший для нас, православних християн, факт, що все, без винятку, святі угодники Божі і подвижники благочестя, коли-небудь висловлювалися з «українського» питання, завжди виступали не тільки категорично проти відділення Церкви на Україні від РПЦ, але і проти самого поділу двох єдинокровних і єдиновірних народів, нерозривно пов’язаних єдиної церковної і цивілізаційної місії. У цьому контексті одразу можна згадати свт. Тихона, Патріарха Московського і всієї Росії, сщмч. Володимира, митрополита Київського і Галицького, сщмч. Прокопія, архієпископа Одеського і Херсонського, прп Кукшу Одеського, прп Лаврентія Чернігівського, шанованого всім православним Донбасом схіархімандрита Зосиму (Сокура), блаженної пам’яті митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького Іоанна (Сничева), видатного богослова і старця Руської Зарубіжної Церкви архімандрита Костянтина (Зайцева) .Єдність РПЦ рясно полито кров’ю новомучеників і сповідників Російських, пам’ять яких ми недавно робили. А адже згоду святих – це вже явний глас Божий, частина Священного Передання. З точки зору церковно-практичної автокефалія УПЦ принесе тільки біду і нові негаразди. Замість «єдиної Помісної Церкви» тіло Українського Православ’я буде розірване на безліч дрібних шматків, що призведе до повної втрати українським народом православної ідентичності. Велика частина парафій висловить законне бажання зберегти первісний канонічне пристрій і залишитися під омофором Святішого Патріарха Московського і всієї Русі. Новостворену «автокефальну» УПЦ, волю якої вже раз вдалося переламати через коліно, змусять піти і на наступну вимогу влади – об’єднання з розкольниками. Таке штучне об’єднання не зможе протриматися вічно і неминуче слід очікувати розпаду «єдиної Помісної» на кілька церков. Румунська Церква вже заявила про відкриття своїх єпархій на території України. Її поки вдається стримати, завдяки могутності й вазі Московського Патріархату в православному світі. Але навряд чи Румунська Церква стане зважати на автокефальної Української Церквою. Таким чином, в Україні виникне ще одна православна юрисдикція – румунська. Неминуче підключиться до ситуації і Константинополь, вже прийняв у свою юрисдикцію українських розкольників-автокефалітов в Америці (що, до речі, до цих пір не визнана Московським Патріархатом). Таким чином, ми бачимо всю шкідливість і душепагубность відділення УПЦ від Московського Патріархату.Це відділення буде ударом по твердині неушкодженого святоотеческого Православ’я, якого так чекають вороги Церкви і православної цивілізації. Виступати за автокефалію УПЦ означає бути на боці ворогів і недоброзичливців Православ’я. Тому необхідно чітко заявити: єдність УПЦ з Матір’ю – РПЦ є непорушною істиною, що не терпить ніяких змін. Будь-яка ж спроба відділення від РПЦ завжди буде богопротивним розколом.

– Ви згадали Константинополь. Яка, на Вашу думку, буде реакція і роль Вселенського Патріарха в цьому процесі?
– Вважається, що Константинопольський Патріархат не буде втручатися в ситуацію, йому досить існуючих проблем з Московським Патріархатом, а тому він не захоче створювати собі ще одну головний біль у вигляді роздирається внутрішніми протиріччями, непередбачуваною, подібно державі, у зовнішній політиці автокефальної Української Церкви. Однак не слід забувати, що підтримка Константинопольського Патріархату вже давно включена в офіційну політику Конгресу та уряду США. Тому, є велика ймовірність того, що Константинопольський Патріархат буде проводити не ту політику, яка вигідна йому, а ту, яка буде запропонована Вашингтоном. А яке ставлення США до церковної єдності України та Росії, всім, я думаю, прекрасно відомо зі слів пана Бжезинського і йому подібних. Тому в цьому питанні не слід плекати ілюзій.


– Наскільки ймовірно надалі об’єднання на компромісній основі самостійної національної української церкви з церквою уніатської?
– Воно не тільки ймовірно. Унія є логічним продовженням можливу автокефалію УПЦ. Для того стільки зусиль і витрачається прозахідними політичними силами і їх спонсорами, щоб повністю знищити православне самосвідомість українського народу. Ніколи православний народ України не зможе змиритися з «позитивним чином» НАТО, бомбардували на Великдень православні храми сербської столиці і заохочує знищення православних святинь і сербського населення Косівського краю.Ніколи істинно православний українець не вважатиме чужий Росію з Троїце-Сергієвої лаврою та Дівєєвській обителлю, а своїм і рідним – Євросоюз, що легалізував мужолозтво, евтаназію, що відмовляється від християнства і в помині преамбули своєї Конституції. Україна вже має досвід окремого від РПЦ існування Київської Митрополії. Це було в XV-XVII ст. Те, до чого привів подібний досвід, ми повинні пам’ятати як найстрашніший урок і грізне попередження історії – ганебна Брестська унія та повне знищення православного єпископату. Не випадково, вже зараз на деяких сайтах, які декларують свою приналежність до УПЦ МП і намагаються «зсередини» проводити ідею автокефалії, з’являються статті, автори яких явно симпатизують Української Греко-католицької церкви, називаючи її найбільш відповідної реальностям сучасної України і «щиро» шукає церковного єдності. Боронь нас Господь від такого «єдності».

– Ваш прогноз, як будуть розвиватися події далі?
– Прогнози я давати не можу, на все воля Божа, добро і досконала. Можу лише зробити висновок з того, що відбувається сьогодні. Курс на автокефалію, проголошений правителями України, буде набирати обертів. Ми всі, православні єпископи, духовенство та віруючі УПЦ МП, віддані єдності з РПЦ, віримо, що наш мудрий Предстоятель, Блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир, перед подвигом якого ми схиляємося, як і в усі роки очолення ним УПЦ, буде твердо вести церковний корабель шляхом єдності з Матір’ю-Церквою. Ми готові пройти цей шлях до кінця і завжди, як і наші предки, будемо з РПЦ. Народ Божий ніколи не зречеться РПЦ, які б нові розколу не намагалися спровокувати політики. Наша мета – виправдати надії церковного народу, консолідувати перед обличчям нависла реальної загрози всі сили Церкви і суспільства, націлені на священне єдність Російського Православ’я.


– Якої допомоги Українська Православна Церква чекає від Руської Православної Церкви?
– Нам відома позиція Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II, священноначалія Руської Православної Церкви, яка складається в рішучому затвердження православної єдності на Україні в лоні РПЦ і неприйняття ніякої «автокефалії» і будь-яких форм церковного сепаратизму . Ми дуже дорожимо цією позицією, як і молитовної підтримкою Святійшого Патріарха і мільйонів наших сопастирей, братів і сестер – вірних чад РПЦ.Звичайно ж, дуже важливо інформаційне освячення, причому якомога ширше і відкрите, подій церковного життя України, особливо що відбуваються спроб відторгнення УПЦ від Московського Патріархату. Неоціненне значення в ситуації, що склалася матимуть публічні заяви офіційних представників Московської Патріархії про те, що священноначалля РПЦ відомо про розкольницьких намірах і що воно не сприймає ніяких спроб розриву єдності УПЦ з Матір’ю-Церквою. Це б особливо зміцнило і надихнуло поборників єдності РПЦ на Україні, а по тим силам, які прагнуть розірвати останню нитку, яка зв’язує наші братські народи, завдало б важкий удар. Найбільше вони бояться чіткої і недвозначною реакції на свої дії з боку Вищої Церковної Влади. Адже тоді їм неможливо вже буде прикривати своєї пропаганди і своїх дій якоїсь тінню можливого канонічного визнання. Нависла над єдністю нашої РПЦ загроза не терпить більше ніякої компліментарності, але вимагає від усіх нас безкомпромісної боротьби за Істину.

Розмовляв Олег Валерійович Байда